Гадяцький районний суд

Содержание:

Справу вбивства мера Кременчука Бабаєва передали вже шостій колегії суддів — цього разу в Гадяч

Гадяцький районний суд

Апеляційний суд Полтави ухвалив клопотання захисників підозрюваних у справі вбивства мера Кременчука Бабаєва та призначив для її розгляду суддівську колегію у Гадяцькому суді

4 квітня Апеляційний суд Полтави розглянув питання про зміну територіальної підсудності справи вбивства мера Кременчука Олега Бабаєва. Клопотання сторони захисту задовольнили та направили справу в один з запропонованих адвокатами судів — Гадяцький районний. В якому кількість суддів та присяжних відповідає тривалості та складності процесу.

Полтавській районний суд припинив розгляд цієї справи через те, що частина присяжних не з’явилися на розгляд — один основний та два запасних. Присяжні подали заяви про самовідвід. Через неможливість сформувати колегію присяжних Полтавський райсуд втратив право розглядати цю справу у подальшому.

Як повідомив адвокат Григорій Фелоненко, справу направили до Гадяча. Розгляд почнеться наново шостою суддівською колегією Гадяцького районного суду. Проте, коли саме відбудеться підготовче засідання ще невідомо.

На засіданні в Апеляційному суді були присутні представники Міжнародного товариства прав людини. На сайті МТПЛ у звіті вони зазначили, що дії обвинувачених під час засідання в Полтавському районному суді не порушували процесуальні норми. Але судді Полтавського райсуду, порушуючи презумпцію невинуватості, продовження строків під вартою мотивували саме неналежною процесуальною поведінкою підсудних та неповагою до суду.

Також представники МТПЛ зазначили, що згідно з відповіддю на запит одного з адвокатів, під час вибору присяжних для розгляду справи в системі була обрана складність справи з коефіцієнтом 1, а це не відповідає даній справі. Навмисне вбивство вважається найтяжчим злочином і йому виставляється коефіцієнт 10. Оскільки програма була справна, а коефіцієнт обирається вручну, недовіру до суддів у обвинувачених та їх захисників можна вважати обґрунтованою.

Нагадаємо, що справу вбивства мера Кременчука Олега Бабаєва та судді Автозаводського суду Олександра Лободенка у грудні розпочала п’ята суддівська колегія в Полтавському райсуді. До цього її розглядав Октябрський райсуд, дві колегії в Київському райсуді та Кобеляцький суд.

27 суддів визнано такими, що не відповідають займаній посаді

20 липня 2018 року на засіданнях колегій Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначались результати кваліфікаційного оцінювання за підсумками іспиту суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді та вирішувалось питання допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди».

27 суддів місцевих та апеляційних судів не склали іспиту і не допущені до співбесід. Цих суддів визнано такими, що не відповідають займаній посаді. Комісія направить рекомендації Вищій раді правосуддя щодо розгляду питання про їх звільнення з посади судді.

не відповідає займаній посаді/не складено іспит/припинено кваліфікаційне оцінювання

Гулид Роман Методійович

Цимбалюк Олександр Володимирович

відмовлено в задоволенні заяви від 18.05.2018/не відповідає займаній посаді/не складено іспит

Господарський суд Львівської області

Орджонікідзевський районний суд міста Харкова

Лашин Владислав Вячеславович

знято з розгляду

Франківський районний суд міста Львова

Малинников Олег Федорович

Шевченківський районний суд міста Києва

Моцьор Олексій Володимирович

Варвинський районний суд Чернігівської області

Нізік Олена В’ячеславівна

Новіцький Едуард Йосипович

Панова Ганна Валеріївна

Київський окружний адміністративний суд

Трещов Вадим Васильович

Целух Анатолій Петрович

Малиновський районний суд міста Одеси

Березка Олександр Миколайович

Горошко Анатолій Миколайович

Государський Андрій Валентинович

Апеляційний суд Рівненської області

Загородній Ігор Вікторович

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

Зачепилівський районний суд Харківської області

Краснокутський районний суд Харківської області

Погасій Ольга Федорівна

Сиротников Роман Євгенович

припинити кваліфікаційне оцінювання

Апеляційний суд Вінницької області

Шклярук Денис Сергійович

Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська

Апеляційний суд Луганської області

Рішення Апеляційного суду Тернопільської області “Щодо створення ОСББ” від 30.06.2015 р. у справі № 607/19384/13

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ від 30 червня 2015 року Справа № 607/19384/13 Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі: головуючого – Гірського Б.О. суддів – Бахметова В. Х., Ткач О. І.,

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області “Щодо створення ОСББ” від 30.04.2014 р. у справі № 524/10639/13-ц

АВТОЗАВОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КРЕМЕНЧУКА ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ від 30 квітня 2014 року Справа № 524/10639/13-ц Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі: головуючого судді – Андрієць Д.Д. за участю секретаря – Бєлєнького О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в

Постанова Вінницького окружного адміністративного суду “Щодо об’єкта оподаткування транспортним податком” від 12.08.2015 р. у справі № 802/2414/15-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА від 12 серпня 2015 року Справа № 802/2414/15-а Вінницький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді: Комара П.А., за участю: секретаря судового засідання: Череватої А.Ю. представника позивача: ОСОБА_1 представників відповідача: Паук Л.В., Черпітяк

Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України “Щодо правових наслідків порушення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна” від 02.09.2015 р. № 6-226цс14

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ПОСТАНОВА від 02 вересня 2015 року № 6-226цс14 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,

Рішення Гадяцького районного суду Полтавської області “Про розірвання договору оренди землі на вимогу орендодавця” від 11.11.2014 р. у справі № 526/1002/14-ц

ГАДЯЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ від 11.11.2014 р. у справі № 526/1002/14-ц Провадження № 2/526/574/2014 11 листопада 2014 року Гадяцький районний суд Полтавської області в складі: головуючої судді Заколодяжної О.А. при секретарі Шульзі Н.М. з участю прокурора Снісаренко Н.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні

Рішення Господарського суду Миколаївської області “Про розірвання договору оренди землі на вимогу орендодавця” від 18.09.2014 р. у справі № 915/1691/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ від 18.09.2014 р. у справі № 915/1691/13 Господарський суд Миколаївської області у складі судді Олейняш Е.М. при секретарі судового засідання Костенко Ю. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві справу

Постанова Запорізького окружного адміністративного суду “Щодо можливості розорювання сіножатей” від 02.04.2014 р. у справі № 808/896/1402.04.2014

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ від 02.04.2014 р. у справі № 808/896/14 Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Нестеренко Л.О., при секретарі Чорній B.C. за участю представника позивача Буйного А.О., представника відповідача Попової К.В. розглянувши відкритому

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області “Щодо збереження цілісності будинкового фасаду” від 20.07.2015 р. № 369/5628/15-ц

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ від 20.07.2015 р. справа № 369/5628/15-ц 20 липня 2015 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Усатова Д.Д. за участю секретаря Котляр А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.

Рішення Соломянського районного суду м. Києва “Щодо приміщення загального користування у жилому будинку” від 09.09.2010 р. № 2-1154/10

СОЛОМЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА РІШЕННЯ від 09.09.2010 р. № 2-1154/10 Суддя Солом’янського районного суду м. Києва при секретарі Бобровник О.В. Славовій Н.Ю. розглянувши позовну заяву Житлово-будівельного кооперативу «Гідроприлад-76» до ОСОБА_3 про припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке

Постанова Окружного адміністративного суду м. Києва “Про скасування наказу щодо проведення документальної планової виїзної перевірки” від 05.05.2015 р. у справі № 826/4109/15

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА ПОСТАНОВА від 05.05.2015 р. № 826/4109/15 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого – судді Аблова Є. В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Діавест – Комп’ютерний світ”

ВККСУ рекомендує звільнити з посади 27 суддів

20 липня Вища кваліфікаційна комісія суддів України визначила результати кваліфікаційного оцінювання за підсумками іспиту суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді.

27 суддів місцевих та апеляційних судів не склали іспиту і не допущені до співбесід. Цих суддів визнано такими, що не відповідають займаній посаді.

Комісія направить рекомендації Вищій раді правосуддя щодо розгляду питання про їх звільнення з посади судді.

Василенко Любов Андріївна

Донецький апеляційний адміністративний суд

Львівський апеляційний адміністративний суд

Старокостянтинівський районний суд Хмельницької області

Блавацька-Калінська Ольга Михайлівна

Головенко Олег Дмитрович

Горчакова Ольга Іванівна

Григоренко Денис Юрійович

Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська

Одеський апеляційний господарський суд

Лисак Остап Іванович

Оратівський районний суд Вінницької області

Лозинський Богдан Мар’янович

Апеляційний суд Кіровоградської області

Палій Сергій Анатолійович

Ширяївський районний суд Одеської області

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська

Старобільський районний суд Луганської області

Гадяцький районний суд Полтавської області

Галицький районний суд міста Львова

Григоренко Микола Петрович

Жуковський Сергій Олександрович

Огієнко Дмитро Валерійович

Остапов Максим Олексійович

Московський районний суд міста Харкова

Рудовська Інна Анатоліївна

Господарський суд Дніпропетровської області

Сорока Олена Павлівна

Червонозаводський районний суд міста Харкова

Федчук Віталій Володимирович

Юрченко Анатолій Володимирович

не відповідає займаній посаді/не складено іспит

Узагальнення судової практики вирішення місцевими судами спорів, що виникали із договорів страхування протягом 2016 року – І півріччя 2017 року

Відповідно до плану роботи судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області на ІІ півріччя 2017 року проведено узагальнення судової практики вирішення місцевими судами спорів, що виникали із договорів страхування протягом 2016 року – І півріччя 2017 року.

Зокрема проаналізовано причини помилок, що допускаються судами, наведено найбільш характерні приклади, а також складні і спірні питання розгляду даних правовідносин та запропоновано можливі шляхи їх вирішення.

Дане узагальнення мало на меті з’ясування проблемних питань, що виникають при вирішенні справ вказаної категорії, аналіз застосування судами норм матеріального та процесуального права, виявлення розбіжностей у тлумаченні законодавства, запобігання повторюваності судових помилок у процесі здійснення правосуддя під час розгляду справ цієї категорії.

Мета узагальнення зумовила постановку та розв’язання наступних питань:

  • застосування місцевими судами норм процесуального права при визначенні підсудності справ, що виникають із договорів страхування;
  • вирішення питання про укладення договору страхування, строку його дії, порядок припинення та недійсності такого договору під час розгляду даної категорії справ;
  • визначення розміру страхової виплати та шкоди, заподіяної страховому майну, здійснення страхових виплат третім особам, на користь яких укладено договір страхування, стягнення моральної шкоди;
  • застосування норм ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за порушення грошового зобов’язання у спорах що виникають із договорів страхування;
  • спорищодовідмовистраховикауздійсненністраховоївиплатизадоговоромстрахування;
  • спори щодо відшкодування збитків в порядку регресу та суброгації тощо.
  • У зв’язку з цим в ньому висвітлено законодавче врегулювання зазначених відносин та проблемні питання правозастосовного характеру, статистичні дані щодо розгляду справ місцевими судами зазначеної категорії. Опрацьовано переглянуті в апеляційному порядку рішення місцевих судів із вказаних питань та їх результати, а також інші спірні питання, що потребують роз’яснення.

    В ході проведеного узагальнення було використано:

    ü Цивільний кодекс України;

    ü Закон України «Про страхування»;

    ü Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»;

    ü Закон України «Про захист прав споживачів»;

    ü Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» № 6 від 27 березня 1992 року;

    ü Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» № 4 від 01 березня 2013 року;

    ü Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01 березня 2013 року;

    ü Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року;

    ü правові позиції, висловленні в Постановах Верховного Суду України та інші нормативно-правові акти.

    Важливо відмітити, що життя і здоров’я людини, як і доля належного їй майна, залежить від різноманітних за характером, часто непередбачуваних і невідворотних подій. З метою усунення або пом’якшення майнових негативних наслідків впливу таких подій запроваджено інститут страхування.

    Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

    Згідно ст. 16 Закону України «Про страхування» договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

    Також відповідно до ст. 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

    Залежно від форм страхування законодавець розрізняє договори обов’язкового та добровільного страхування.

    Договір обов’язкового страхування укладається незалежно від волевиявлення сторін, тобто обов’язок його укладення випливає із вказівки закону. Наприклад, у ст. 7 Закону України «Про страхування» встановлено перелік випадків обов’язкового страхування життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи.

    Договір добровільного страхування укладається залежно від волевиявлення сторін. Стаття 6 Закону України «Про страхування» містить орієнтовний перелік випадків добровільного страхування.

    Залежно від предмету страхування розрізняють договори майнового, особистого страхування та страхування відповідальності.

    Вивченням матеріалів справи, що надані до апеляційного суду для проведення даного узагальнення, встановлено, що судова практика місцевих судів Полтавської області при вирішенні судових спорів щодо питань, пов’язаних з страховими договорами в цілому однакова. При цьому, враховуючи досить позитивну практику зустрічаються і певні проблемі питання страхування.

    Аналіз статистичних даних розгляду судами справ даної категорії у 2016 році першому півріччі 2017 року.

    Враховуючи положення матеріального та процесуального законодавства, що регулює питання договорів страхування та проблемні питання практики його застосування необхідно зазначити наступні статистичні дані.

    Згідно звітів судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства (форма 22-ц) за 2016 рік, у 2016 році всього місцевими судами було розглянуто 99 справ, що виникають із договорів страхування.

    Кількість таких справ розглянутих окремо кожним судом Полтавської області та міста відображено в таблиці:

    №п/п

    Назва суду

    2016 рік

    Автозаводський районний суд

    Великобагачанський районний суд

    Гадяцький районний суд

    Глобинський районний суд

    Гребінківський районний суд

    Диканський районний суд

    Зіньківський районний суд

    Карлівський районний суд

    Київський районний суд

    Кобеляцький районний суд

    Козельщинський районний суд

    Комсомольський міський суд

    Котелевський районний суд

    Кременчуцький районний суд

    Крюківський районний суд

    Ленінський районний суд

    Лохвицький районний суд

    Лубенський міськрайонний суд

    Машівський районний суд

    Миргородський міськрайонний суд

    Новосанжарський районний суд

    Октябрський районний суд

    Оржицький районний суд

    Пирятинський районний суд

    Полтавський районний суд

    Решетилівський районний суд

    Семенівський районний суд

    Хорольський районний суд

    Чорнухинський районний суд

    Чутівський районний суд

    Шишацький районний суд

    Всього:

    99

    Як видно найбільше спорів даної категорії надійшло до таких судів області та міста як: Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області, Київського районного суду м. Полтави, Ленінського районного суду м. Полтави та Октябрського районного суду м. Полтави, в яких було розглянуто 10 і більше справ.

    Щодо розгляду місцевими судами справ, що виникають із договорів страхування за період І півріччя 2017 року, то згідно даних територіального управління Державної судової адміністрації України у Полтавській області кількість таких справ становить 30. Окремо по кожному суду навести дані неможливо, у зв’язку з відсутністю достовірних даних.

    Результати перегляду цих рішень в апеляційному порядку відображено в нижченаведеній таблиці:

    Зазначене свідчить, що місцеві суди в переважній більшості вирішують спори, які виникають з договорів страхування з дотриманням вимог чинного законодавства України та існуючої судової практики до даних правовідносин.

    Необхідно звернути увагу, що проблемні питання при вирішенні спорів, що виникають із договорів страхування, виникали в незначній кількості, здебільшого мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційним судом через неповноту з’ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

    Підсудність справ, що виникають із договорів страхування.

    Статтями 55 та 124 Конституції України гарантовано право кожного на судовий захист та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

    Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

    Європейський суд з прав людини у своїй прецедент ній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та 13 вказаної Конвенції гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов’язків цивільного характеру (рішення від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства» п.36) та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13 Конвенції).

    Зокрема у рішенні від 04 червня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

    Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України. Разом з тим, право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави.

    Законом України «Про судоустрій і статус суддів» регламентовано, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (ст.. 8).

    В той же час, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

    Відповідно до ст. 15 ЦПК України, цивільна юрисдикція — це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції. Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції, та регулюється статтями 108 — 114 ЦПК України. Перелік цих справ визначається з одного боку, нормами права, які визначаються повноваженнями конкретного суду, а з іншого – характером та властивостями кожної окремо взятої цивільної справи.

    Цивільні справи, що виникають із договорів страхування розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами позовного провадження.

    При цьому визначення підсудності справ, що виникають із договорів страхування відбувається як за загальними правилами підсудності, тобто за місцезнаходженням відповідача (ч. 1 ст. 109 ЦПК України), так і альтернативними.

    Відповідно до змісту частини 8 статті 110 ЦПК України позови, що виникають з договорів(в тому числі договорів страхування), у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.

    Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, зокрема страхових компаній, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням (ч.7 ст. 110 ЦПК України), проте відповідачем у справі є страхова компанія як юридична особа. У разі пред’явлення позову до філії чи представництва юридичної особи суд відповідно до вимог частини четвертої статті 10 ЦПК України, вирішує питання про заміну неналежного відповідача або залучає юридичну особу як співвідповідача.

    Позови, що виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу ІІІ ЦПК України. При цьому суд має враховувати право позивача на пред’явлення позову про відшкодування шкоди також за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування, або за місцем завдання шкоди (ч.ч. 3, 6 ст. 110 ЦПК України), чи виконання договору, у разі виникнення спору із договору страхування (ч. 8 ст. 110 ЦПК України).

    Крім того, у п. 39 Постанови Пленуму ВССУ № 3 від 01.03.2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» зазначено, що позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів (частина восьма статті 110 ЦПК). Правила визначення місця виконання зобов’язання передбачено статтею 532 ЦК. При цьому слід ураховувати, що правила цієї статті застосовуються до зобов’язань, виконання яких з урахуванням їх особливостей можливе лише у певному місці. У разі якщо така особливість не визначена (наприклад, пункт 4 частини першої статті 532 ЦК) і не вбачається зі специфіки спірних відносин, то підсудність справи визначається за загальними правилами підсудності.

    Вбачається, що судами першої інстанції в цілому не порушуються норми процесуального права при вирішенні питання про відкриття провадження по справі у справах, що виникають із договорів страхування.

    На підтвердження цього, як приклад можна навести ухвалу Глобинського районного суду від 17.02.2016 року, якою відкрито провадження по справі за позовом П. до страхової компанії «Кредо» про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася за участю наземних транспортних засобів, третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору – О. З даною ухвалою суду відповідач СК «Кредо» не погодився, подав на неї апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, а саме, що провадження по справі відкрито з порушенням правил підсудності. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 27.02.2017 року залишено без змін ухвалу Глобинського районного суду від 17.02.2016 року.

    Попри це з наданих матеріалів для узагальнення видно, що мало місце повернення позовних заяв, з підстав порушення правил підсудності.

    Ухвалою Полтавського районного суду Полтавської області від 25.01.2016 року позовну заяву Р. до ТОВ «СК «Домінанта» про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди повернуто для подачі до належного суду. Причиною повернення слугувало те, що відповідач ТОВ «СК «Домінанта» знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Саксаганського, 119, а позивач проживає в м. Полтава, а отже за межами Полтавського району Полтавської області.

    Також ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 08.02.2017 року позовну заяву С. до ТОВ «Домінанта», К. про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди повернуто позивачу, з тих підстав, що місцезнаходження відповідачів та місце дорожньо-транспортної пригоди не відноситься до територіальної підсудності Ленінського районного суду м. Полтави, а відтак даний позов не підлягав розгляду цим судом.

    Такі ухвали не були предметом оскарження в апеляційному порядку.

    Потрібно зазначити, що вирішуючи питання про відкриття провадження по даних правовідносинах, слід також враховувати, що за певних обставин та умов, якщо страховик порушує свої договірні зобов’язання по відношенню до страхувальника, останній має право звернутися до суду в порядку захисту прав споживачів.

    Відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

    З проведеного аналізу слідує, що здебільшого суди першої інстанції при відкритті провадження у справах, що виникають з договорів страхування, діють в порядку передбаченому цивільно — процесуальним законодавством.

    Але, трапляються непоодинокі випадки безпідставного направлення справ за підсудністю до іншого суду, що можна побачити з наступних прикладів:

  • У справі за позовом Л. до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» про стягнення страхового відшкодування ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука від 25.05.2016 року задоволено клопотання представника відповідача ПрАТ «СК «ПЗУ Україна», цивільну справу передано за підсудністю на розгляд Шевченківському районному суд м. Києва. В обґрунтування ухвали зазначено, що спірні правовідносини не регулюються ЗУ «Про захист прав споживачів». Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 15.06.2016 року було скасовано вказану ухвалу суду першої інстанції з тих підстав, що за змістом положень, зокрема, ст.. 979 ЦК України, ст. 1 ч.1 п.п. 1, 5, 7 ст. 4, ч. 1 п. 9 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.. 1, ст.. 2 ч. 1, ст.ст. 4, 16 ЗУ «Про страхування», ст.. 1 ч. 1 п.п. 3 , 17, 22, ст.. ст.. 2, 4, 10, 17 ЗУ «Про захист прав споживачів» (у редакції чинній на час укладення договору страхування), позивач Л. є споживачем фінансових (страхових) послуг і саме в якості страхувальника та споживача про захист прав звернулася до суду.
  • Аналогічні порушення були допущені в ухвалі Ленінського районного суду м. Полтави від 12.02.2016 року (справа за позовом Б. до ПрАТ «СК «Інгосстрах», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ПРУ КБ «Приватбанк» про страхове відшкодування). Постановляючи ухвалу про направлення справи за місцем знаходження відповідача, місцевий суд виходив з того, що правила альтернативної підсудності в даному випадку не можуть бути застосовані, оскільки предметом спору є стягнення страхової виплати відповідно до договору страхування, яка зважаючи на характер виникнення даних правовідносин, не підпадає під дію ЗУ «Про захист прав споживачів».
  • Однак колегія суддів апеляційного суду Полтавської області в своїй ухвалі від 24.03.2016 року прийшла до висновку, що суд першої інстанції помилково залишив поза увагою той факт, що позивач скористався своїм процесуальним правом і звернувся із позовом за місцем свого проживання.

    Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 2 постанови Пленуму Верховного суду України № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», оскільки ЗУ «Про захист прав споживачів» не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать зокрема, ті, що виникають із договорів страхування.

    На правову природу договору страхування як договору про надання послуг, а отже, і на поширення на відповідні правовідносини законодавства про захист прав споживачів, вказує й правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові № 6-126 цс 14 від 11.03.2015 року.

    Таким чином, судам слід пам’ятати, що цивільний процесуальний закон встановлює винятки із загального правила, встановленого ч. 2 ст. 109 ЦПК України, та позов про захист прав споживачів може пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Відповідно до ч. 14 ст. 110 ЦПК України, у разі альтернативної підсудності право вибору відповідного суду належить позивачу.

    Питання про укладення договору страхування, строку дії договору страхування та порядок його припинення, недійсності договору страхування.

    Відповідно до ст. 980 ЦК України, предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з:

    1) життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

    2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

    3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

    Договір страхування є двостороннім, оплатним, строковим, консенсуальним.

    Його також можна віднести до договорів про надання послуг та на користь третьої особи.

    Істотними умовами договору страхування відповідно до ст. 982 ЦК є:

    1) предмет договору;

    2) страховий випадок;

    3) розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума);

    4) розмір страхового платежу і строки його сплати;

    5) строк договору;

    6) інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

    До умов, визначених актами цивільного законодавства, можна віднести умови, які мають бути визначені у договорі відповідно до ст. 16 ЗУ «Про страхування». Зокрема, такими можуть бути індивідуальні ознаки транспортних засобів, які становлять масу застрахованого майна, та територія страхового покриття.

    Згідно з нормами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

    Згідно з частиною другою статті 18 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його в іншій письмовій формі відповідно до вимог Цивільного кодексу України та статті 16 Закону України «Про страхування», отже, підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який посвідчує договір, немає.

    Відповідно до ст. 981 ЦК України договір страхування укладається в письмовій формі, у разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним. Проте в цьому випадку слід пам’ятати положення ч. 2 ст. 218 ЦК: якщо договір укладено усно і одна зі сторін здійснила платіж, а інша прийняла його, то позивач може звернутися до суду з позовом про визнання договору дійсним. Інакше договір є недійсним з моменту його укладення і жодних цивільно — правових наслідків, крім наслідків недійсності договору, не породжує.

    Нікчемним є договір страхування, укладений в усній формі (ч.2 ст.981 ЦК України), а також новий договір страхування об’єкта, що страхується, якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт застрахований (п. З ч. І ст.989 ЦК України).

    Підставами недійсності договору страхування можуть бути підстави для визнання правочинів недійсними, передбачені ст.ст. 215-236 ЦК України.

    Зі справ надісланих для проведення аналізу вбачається, що судами вирішувались питання щодо визнання договорів страхування недійсними. Наведемо окремі з них приклади:

  • Вірно враховуючи положення чинного законодавства про страхування та визнання правочинів недійсними, в заочному рішенні Октябрський районний суд м. Полтави 22 березня 2016 року дійшов висновку про визнання укладеного між ПрАТ «УПСК» та М. договору страхування у вигляді полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АС/7249339 недійсним. Вказаним висновкам послуговало те, що до ПрАТ «УПСК» страховий платіж від М. не надходив. Підпис невстановленої особи у полісі № АС/7249339 від 30 квітня 2014 року обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не належить агентові.
  • Цікавою є справа за позовом ТОВ «Страхове товариство «Домінанта» до К. про визнання недійсним полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, яка перебувала на розгляді в Пирятинському районному суді Полтавської області .
  • Зі змісту позовної заяви вбачалося, що 25 грудня 2015 року о 08 год. у с. Синяк Вишгородського району Київської області сталася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортного засобу VOLKSWAGEN PASSAT, під керуванням водія Г. та транспортного засобу HYUNDAYSANTA FE, під керуванням водія Д. 29.12.2015 з письмовим повідомленням страхувальника про дорожньо-транспортну пригоду звернулася К., до якого було долучено поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/6973492 зі строком дії з 00 год. 00 хв. 25.12.2015 до 24.12.2016 включно, яким забезпечений транспортний засіб VOLKSWAGEN PASSAI. Враховуючи дату укладення поліса та дату настання ДТП (25.12.2015 в один день) було проведено внутрішнє службове розслідування на предмет встановлення обставин та умов настання страхового випадку та умов укладення полісу з відповідачем. Як з’ясувалося, страховим агентом Т. яка здійснювала реалізацію страхового полісу № АЕ/6973492 25.12.2015 близько 11-00 год. біля гіпермаркету «Епіцентр» по вул. Палладіна на прохання невідомого громадянина, якому вона реалізувала Поліс на автомобіль VOLKSWAGEN PASSAI, зазначила неправдиву інформацію щодо терміну дії та дати укладення полісу (на добу раніше). Крім того, внесену в поліс інформацію було зафіксовано виключно зі слів клієнта, оригіналів паспорта К. та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу не бачила.

    Задовольняючи позов, суд першої інстанції на підставі встановлених обставин та аналізуючи спірні правовідносини в контексті cm. 230 ЦК України зазначав, що замовчування з боку страхувальника К. тієї обставини, що предмет забезпечення, а саме автомобіль VOLKSWAGEN PASSAT, на момент складення договору страхування вже потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, є обманом з боку відповідача щодо обставин, які впливають на вчинення правочину та мають істотне значення при укладенні договору, оскільки від них залежить виплата страхового відшкодування.

    Таким чином суд прийшов до висновку, що Поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/6973492, зі строком з 00 год. 00 хв. 25 грудня 2015 року до 24 грудня 2016 року включно, який укладено між ТОВ «СТ «Домінанта» та К., мас бути визнаний недійсним з підстави, передбаченої cm. 230 ЦК України, а саме в зв’язку з вчиненням правочину під впливом обману (заочне рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 21 квітня 2017 року).

    В свою чергу, статтею998 ЦК України, визначено підстави, з яких договір страхування може бути визнаний судом недійсним:

  • його укладено після настання страхового випадку;
  • об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
  • На практиці місцевими судами розглядалися спори щодо визнання договору страхування недійсним, з підстав його укладення після настання страхового випадку.

    Так наприклад, заочним рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 21 березня 2016 року позов ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» до К. про визнання полісу недійсним задоволено.

    Судом було встановлено, що 21 листопада 2015 року К. та ПрАТ ««Українська пожежно-страхова компанія» підписали поліс обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/5386499. Відповідно вказаного полісу страховий платіж складає 560 грн. 74 коп. в рік.

    Згідно квитанції ПАТ «Полтава-Банк» № 33P21138 від 21 листопада 2015 року о 12 годині 18 хвилин 13 секунд К. сплачено страховий платіж в сумі 560 грн. 74 коп..

    Отже, договір страхування, укладений між К. та ПрАТ ««Українська пожежно-страхова компанія» набрав чинності з моменту внесення страхового платежу, а саме з 12 години 18 хвилин 21 листопада 2015 року.

    Враховую те, що дорожньо-транспортна пригода за участю відповідача К. сталась 21 листопада 2015 о 10 годині 15 хвилин, тобто до набрання чинності полісом (договором) обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/5386499, який укладений між ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» та К., суд прийшов до висновку про недійсність оскаржуваного полісу, у зв’язку з тим, що він набрав чинності після настання страхового випадку.

    Вирішуючи спори даної категорії, необхідно враховувати, що законодавець у ст. 18 ЗУ «Про страхування» розмежовує поняття «укладення» договору і «набрання ним чинності». Договір страхування набирає чинності з моменту несення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

    Частина 4 статті 18 Закону України «Про страхування», та стаття 983 ЦК України визначають, що договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

    Пунктом 1 частини 2 статті 29 Закону України «Про страхування» та пунктом 1 частини 2 статті 998 ЦК України встановлено, що договір страхування визнається судом недійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку.

    Тобто момент укладення договору може не збігатися з моментом набранням ним чинності. У випадку, що розглядається, моментом укладення договору є момент набрання ним чинності. Юридичне значення має той факт, що коли договір страхування укладено, але перший платіж не внесено (тобто договір не набрав чинності), страховик не зобов’язаний здійснювати страхову виплату, навіть якщо випадок відбувся.

    Отже, моментом вступу в силу договору страхування слід вважати момент внесення першого платежу. Тому якщо страховий випадок наступає до того, як страхувальник вніс перший платіж (незважаючи на фактичне підписання договору сторонами), страховик не зобов’язаний виплачувати страхові виплати.

    Стосовно моменту набрання чинності договором страхування, тобто здійснення першого платежу, слід також враховувати, що коли він здійснюється готівкою, то цей факт має підтверджуватися видачею встановленого законодавством розрахункового документа — квитанції, касового чека тощо. При сплаті першого платежу у безготівковій формі договір набирає чинності з дати надходження коштів на рахунок страховика, якщо сторони не домовилися про інше в договорі.

    ЦК України передбачає два види підстав для припинення договору страхування: договірні та законні (ч.1 ст.997 ЦК України). Перші з них визначаються сторонами договору страхування і включаються до його тексту. Другі — встановлюються як загальними положеннями зобов’язального права, так і страховим законодавством.

    Так, закінчення строку дії припиняє договір страхування. При цьому за загальним правилом, припиняється обов’язок страховика здійснювати страхову виплату в разі настання страхового випадку після закінчення строку його дії. Якщо страховий випадок настав у період чинності договору страхування, то страховик не звільняється від здійснення страхової виплати відповідно до умов страхування.

    Договір страхування припиняється виконанням страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі до закінчення встановленого строку його дії. Наведена норма кореспондує загальному правилу, встановленому в ст.599 ЦК України, згідно з яким зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Крім того, сторони за взаємною згодою можуть у будь-який час припинити дію договору страхування.

    Підстави припинення договору страхування встановлюються також ст. 28 Закону «Про страхування». Відповідно договір страхування припиняється в разі:

  • закінчення строку дії;
  • виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі;
  • несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки;
  • ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті страхувальника — фізичної особи чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених статтями 22, 23 і 24 Закону «Про страхування;
  • ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;
  • прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
  • в інших випадках, передбачених законодавством України.

Дію договору страхування може бути достроково припинено за вимогою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування. Дія договору особистого страхування не може бути припинена страховиком достроково, якщо на це немає згоди страхувальника, який виконує всі умови договору страхування, та якщо інше не передбачено умовами договору та законодавством України.

Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов’язана повідомити іншу не пізніше як за 30 календарних днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.

Прикладом застосування норм матеріального права, що регулюють питання припинення договору страхування є рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 23 травня 2016 року.

Вказаним рішенням місцевого суду в позові Б. до /ПАТ СК «Інгосстрах» про страхове відшкодування було відмовлено.

Так звертаючись до суду з зазначеним позовом, Б. вказував, що між ним та відповідачем по справі 20.10.2015 року було укладено договір № PLPDNS-159K181 на предмет добровільного страхування від нещасних випадків. За умовами даного договору страхування позивачем, як страхувальником, було взято на себе зобов’язання своєчасно сплачувати страхові платежі, а страховик в свою чергу зобов’язувався у разі настання страхового випадку здійснити страхове відшкодування страхувальнику. Вказував, що 11 грудня 2015 року ним отримано травму в побуті, а саме: напружену підшкірну гематому верхньої третини правого перепліччя, в зв’язку з тим, позивач звернувся до ПАТ «СК «Інгострах» з заявою про настання страхового випадку у відповідності до укладеного договору, однак у виплаті страхового відшкодування було відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що подія, яка мала місце з Б. 11.12.2015 року, не є страховою, у відповідності до п. 2.1.3 Умов страхування до Договору, оскільки згідно п. 4.2 Умов визначено, що не визнаються страховими випадками травми, ушкодження, які відбулися після припинення дії договору страхування та дії відповідача щодо кваліфікації даної події є законними та обґрунтованими. Разом з цим, суд першої інстанції констатував, що станом на 11 грудня 2015 року договір страхування був припинений, оскільки щомісячний платіж в розмірі 20,00 грн. в листопаді 2015 року Б. не здійснювався.

У відповідності до п. 11.5 Договору страхування визначено що у разі несплати або неповної сплати відповідної частини страхового платежу договір не набуває чинності.

Згідно п. 4.2 Умов страхування не визнаються страховім випадком події, що сталися до моменту набрання чинності даного договору або після закінчення терміну його дії.

Пунктом 11.2 договору визначено, що спосіб оплати — щомісячний регулярний платіж у розмірі 20,00 грн..

Як було встановлено судом, страхові платежі в розмірі 20,00 грн., позивачем Б. були проведені оплати 21.10.2015 року та 21.12.2015 року, таким чином сплачуємий період по даному Договору відповідно становив з 22.10.2015 року по 21.11.2015 року та з 22.12.2015 року по 21.01.2016 року. При цьому, згідно виписки з карткового рахунку позивачем щомісячний платіж у розмірі 20.00 грн. у листопаді 2015 року не був здійснений. Встановлені обставини, стало підставою для відмови в позові.

Згідно статистичних даних в періоді, що аналізується, судом вирішувались спори щодо вирішення питання про укладення договору страхування, строку дії договору та порядок його припинення, недійсності договору страхування лише деякими судами та в невеликій кількості.

Визначення розміру страхової виплати та шкоди, заподіяної страховому майну, здійснення страхових виплат третім особам, на користь яких укладено договір страхування, стягнення моральної шкоди.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про страхування», страхова сума — грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Страхова виплата — грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Страхові виплати за договором страхування життя здійснюються в розмірі страхової суми (її частини) та (або) у вигляді регулярних, послідовних виплат обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету). Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Страхове відшкодування — страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Відповідно до п.22.1 ст.22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров’ю, майну третьої особи.

У разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров’ю, майну третьої особи.

Статтею 9 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що страховик зобов’язаний провести виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування в межах обов’язкового ліміту відповідальності страховика, що становить 50000 грн. на одного потерпілого за шкоду, заподіяну майну потерпілих, яке не може перевищувати розміру прямого збитку. Обов’язковий ліміт відповідальності страховика за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих становить 100000 грн. на одного потерпілого.

Відповідно до ст.12 зазначеного вище закону, розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладенні договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2% від ліміту відповідальності страховика, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих.

Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», потерпілому відшкодовується також моральна шкода, передбачена ст.23 ЦК України.

  • Як приклад визначення розміру страхової виплати, що підлягає стягненню на користь потерпілої особи, слід зазначити справу за позовом А. до ПрАТ АСК «ІНГО Україна» про стягнення страхового відшкодування. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 серпня 2016 року з відповідача на користь позивача стягнуто різницю між раніше виплаченим страховим відшкодуванням та оціненою величиною матеріальної шкоди у сумі 17111,87 грн. При цьому суд виходив з того, що відповідно до матеріалів справи А. внаслідок дій третьої особи, визнаної винною у дорожньо-транспортній пригоді, пошкоджено автомобіль марки«Chevroletaveo».Відповідальність заподіювача шкоди була застрахована за договором страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту ПрАТ АСК «ІНГО Україна». На виконання умов договору страхування відповідачем було здійснено виплату страхового відшкодування у сумі 24715,33 грн., розмір якого був встановлений на підставі страхового акту та звіту оцінки № 14684, проведеного на вимогу ПрАТ АСК «ІНГО Україна». Не погодившись із зазначеною сумою страхового відшкодування, позивач надав інший експертний висновок, відповідно до якого вартість матеріальних збитків, завданих позивачу внаслідокДТП,становить 417827,20 грн. Суд, встановивши, що виплачене відповідачем страхове відшкодування не в повній мірі покриває завдану позивачу матеріальну шкоду, стягнув різницю між виплаченим страховим відшкодуванням та оціненою величиною матеріальної шкоди. Рішення суду не оскаржувалося та набрало законної сили.
  • Так, відповідно до ст. 29 ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно — правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством.

    Відповідно до ч. ч. 2,5 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

    Згідно ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

  • У цивільній справі за позовом О. до Г., ПАТ «Українська страхова компанія «Гарант-Авто», третя особа: Н. про стягнення максимального ліміту страхового відшкодування та різниці вартості робіт, позивач в своїй позовній заяві зазначила, що 02 січня 2014 року відбулась дорожньо-транспортна пригода між автомобілем маркиRENAULTSYMBOL,який належить позивачу на праві власності і яким на той момент керував Н., та автомобілем маркиVolkswagenPoloпід керуванням Г. Фактично автомобільVolkswagenPoloпід керуванням Г. зіткнувся та наніс пошкодження її автомобілю маркиRENAULTSYMBOL.В зв’язку з відсутністю тілесних ушкоджень у водіїв та за пропозицією чергового працівника ПАТ «УСК «Гарант-Авто» і ДАІ м. Полтави було складено спільне повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду у формі протоколу. У подальшому 13 січня 2014 року на її адресу надійшов лист № 393/01 від ТОВ «ЄвроАсистанс» про надання заяви та паспорту для відновлення справи № 000016331, на який вона 05.02.2014 року надала відповідну інформацію. Не зважаючи на те, що нею було надано страховій компанії всі документи для здійснення страхового відшкодування, відповідач не здійснив виконання грошового зобов’язання за страховим випадком. 05.08.2014 року вона звернулась з відповідною скаргою до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України в особі Департаменту страхового нагляду, який безпосередньо контролює страхову діяльність відповідача. 09 жовтня 2014 року на її адресу надійшла відповідь №10650/13-12, якою підтверджено факт прийняття рішення про виплату страхового відшкодування 21675,41 грн., але разом з тим, під час перевірки було виявлено ознаки порушення страховиком законодавства щодо невиплати страхового відшкодування, пені за кожен день прострочення з вини страховика. На її безпосередні звернення і телефонні дзвінки відповідачем було усно надано відмову у виплаті страхового відшкодування за відсутності коштів у страхової компанії. Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг визначено, що з 2013 року максимальний ліміт відшкодування збитків за Європротоколом становить 25000,00 грн., Тобто, відповідач-страхова компанія максимально може покрити страхові збитки лише на суму 25000 грн.. Тому, позивач просив стягнути з відповідача ПАТ «Українська страхова компанія «Гарант-Авто» суму максимального ліміту страхового відшкодування у розмірі 25000 гривень, з відповідача Г. різницю вартості робіт та комплектуючих, що визначена на підставі товарознавчої експертизи в розмірі 17323,71 гривні, а також моральну шкоду в сумі 5000 гривень.
  • Суд, дослідивши письмові докази та обставин справи прийшов до висновку про задоволення позовних вимог позивача про стягнення з ПАТ «Українська страхова компанія «Гарант-Авто» суми максимального ліміту страхового відшкодування у розмірі 25000 гривень та з Г. різниці вартості робіт та комплектуючих, що визначена на підставі висновку товарознавчої експертизи в розмірі 42323,71 гривень -25000 гривень = 17323,71 гривні.

    Разом з тим, суд прийшов до висновку про стягнення з відповідача Г. моральної шкоди в сумі 5000 грн., оскільки як було встановлено, потрапляння в дорожньо-транспортну пригоду, пошкодження з вини відповідача Г. транспортного засобу, неможливість проведення його ремонту протягом тривалого часу призвело до стресового стану та дискомфорту позивача, що не могло не вплинути на звичайний спосіб її життя (заочне рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 14 червня 2016 року).

    Спори щодо здійснення страхових виплат третім особам, на користь яких укладено договір страхування регулюються ст.985 ЦК України та Закону України «Про страхування».

    Відповідно до ст.985 ЦК України, Страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь третьої особи, якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку. Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування.

    Стаття 3 ЗУ «Про страхування» у страховому зобов’язанні виділяє два види третіх осіб. Перший вид — це застраховані особи, під якими слід розуміти фізичних осіб, у житті яких можуть трапитися події, у разі настання яких виникає обов’язок страховика здійснити страхові виплати такому застрахованому або вигодонабувачу (наприклад, медичне страхування роботодавцем своїх працівників). Введення застрахованої особи до кола суб’єктів відносин страхування допускається лише за її згодою. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування. Другим видом є вигодонабувачі.

    Із зазначеного випливає, що договір страхування надає третій особі право вимагати від страховика здійснити страхову виплату на свою користь, тобто наділяє вигодонабувача правами страхувальника, але не покладає на нього обов’язків останнього.

    При спричиненні шкоди потерпілий має право отримати відшкодування від її заподіювача, а також обирати, до кого цю вимогу пред’являти — до заподіювана чи до страховика.

    Наприклад, рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13 липня 2016 року по справі № 541/3173/15-ц, номер провадження 2/541/186/2016 відмовлено в задоволенні позовних вимог П. до ПАТ «Української охоронно-страхової компанії», Б. про відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, оскільки підприємство з яким Б. перебував в трудових відносинах ТОВ «Анкортранс». сплатило позивачу П. матеріальне — 10000 грн., та моральне — 30000грн. відшкодування шкоди завданої внаслідок ДТП від володільця джерела підвищеної небезпеки — ТОВ «Анкортранс». Отже, деліктне зобов’язання між П. і особою, яка несе відповідальність за заподіяну шкоду, припинилося згідно зі статтею 599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином. Закон покладає обов’язок по відшкодуванню, як матеріальної так і моральної шкоди завданої працівником під час виконання ним своїх трудових обов’язків саме на підприємство з яким працівник перебував в трудових відносинах. Позивачу П. судом роз’яснювалася можливість заявити вимоги про відшкодування шкоди до ТОВ «Анкортранс». але позивачка, своїм правом в судовому засіданні не скористалася.

    Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 27.09.2016 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 13.07.2016 року залишено без змін.

    При розгляді справ щодо стягнення страхового відшкодування виникали труднощі стосовно складу осіб, тобто у визначенні учасника цивільного процесу, якого залучають до участі у справі, зокрема банку, якщо він зазначений у договорі страхування вигодонабувачем. Якщо вигодонабувач (банк) відмовився від права, наданого йому на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, тоді банк буде третьою стороною у справі, якщо ж ні — належним позивачем має бути вигодонабувач (банк).

    Так, у справі за позовом П. до ПрАТ «Акціонерна страхова компанія «Омега» за участю третьої особи ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» про стягнення суми страхового відшкодування в укладеному між сторонами договорі страхування П. автомобіля, заставодержателем та кредитором власника був банк. Після пошкодження автомобіля внаслідок ДТП, що мало місце в 2008 році, страхова компанія не здійснила страхових виплат для відшкодування шкоди, при цьому банк не звертався до суду з позовом про стягнення суми страхового відшкодування. Лише в 2016 році після повної виплати кредиту за придбаний автомобіль і відповідно закінчення строку дії забезпечення зобов’язання по кредиту власник автомобіля П. змогла звернутися до суду з позовом про стягнення суми страхового відшкодування — шкоди, заподіяної її автомобілю в ДТП. Враховуючи положення ст. 268 ЦК України, згідно з якими позовна давність не поширюється на вимоги страхувальника до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування), рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 28.03.2016 року позов П. було задоволено.

    Розглядаючи позови про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід ураховувати, що згідно з ч.2 ст.23 ЦК право на це мають лише фізичні особи.

    Так згідно із положеннями ст.22.3 Закону № «Про страхування» потерпілому відшкодовується також моральна шкода, передбачена пунктами 1, 2 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України. Така шкода відшкодовується у встановленому судом розмірі відповідно до вимог статті 23 Цивільного кодексу України. Якщо судом встановлено відшкодувати потерпілому моральну шкоду, передбачену пунктами 3, 4 частини другої статті 23 Цивільного кодексу України, таке відшкодування у розмірі, визначеному судом, здійснює особа, яку визнано винною у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди.

    Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» N 4 від 31.03.1995 року, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

    Згідно чинного законодавства моральна шкода, спричинена внаслідок ДТП може полягати, у моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності, інших цивільних прав, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

    Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих
    стосунках, , час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності,виваженості та справедливості.

  • Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 09 лютого 2017 рокупозовні вимоги Т. до ВАТ НАСК «Оранта», К. про стягнення страхового відшкодування та відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки задоволено частково.
  • Так, суд першої інстанції за наявності висновку суду про винуватість К. у вчиненні ДТП, яке сталося 14 липня 2015 року близько 08-30 год., за участю автомобіля марки ВАЗ 21110О, під керуванням відповідача К. та моторолера марки «YIBEN» під керуванням позивача, прийшов до висновку про стягнення з ВАТ НАСК «Оранта» на користь позивача суми страхового відшкодування в розмірі 6 184 грн.12 коп., а також стягнення з К. на користь позивача компенсації моральних збитків в розмірі 4 000 грн.

    В свою чергу, обґрунтовуючи наявність і розмір моральної шкоди, позивач зазначив, що внаслідок неправомірних дій К. зазнав душевних страждань, отриманих насамперед через обставини вчиненої ДТП, зокрема факту падіння разом з неповнолітньою дитиною та відчуттям внаслідок падіння фізичного болю. Крім того, пошкодження належного йому майна потягло суттєві зміни у сталому для нього та його сім’ї ритмі життя. Душевні страждання відчуває до наступного часу, компенсацію моральної шкоди оцінив розміром 10 000 грн.

    Разом з цим, вирішуючи питання про розмір відшкодування, місцевий суд, врахувавши обставини вчиненої ДТП, а саме безпосереднє створення К. аварійної ситуації на дорозі та наслідки, що настали і перебувають в причинному зв’язку з його діями, заявлену позивачем суму компенсації вважав цілком обґрунтованою, втім, виходячи з засад розумності, виваженості та справедливості, приймаючи до уваги матеріальне становище відповідача, зокрема розмір отримуваної ним пенсії, його пенсійний вік та стан його здоров’я в сукупності із станом здоров’я його дружини та необхідністю здійснення довгострокового вартісного лікування, з огляду на реальну можливість відшкодування моральної компенсації в сумі, на якій наполягав позивач, суд, враховуючи також форму вини заподіювача шкоди, вважав за можливе частково задовольнити заявлені Т. вимоги щодо компенсації моральної шкоди, а саме в сумі 4000 грн.

  • Іншим прикладом є справа за позовом С., С., С. до Моторного (транспортного) страхового бюро України, військової частини А-3336, третя особа — Міністерство оборони України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за наслідкамиДТП.
  • Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 15.12.2016 року позовні вимоги С., С., С. до Моторного (транспортного) страхового бюро України, військової частини А-3336- задоволено частково. Стягнуто з Моторного (транспортного)страхового бюро України на користь С. 62033,91 (шістдесят дві тисячі тридцять три ) грн.. 91 коп. з яких: 37 155,91грн у відшкодування шкоди пов’язаної з лікуванням, 21 924,00 грн. у відшкодування шкоди пов’язаної зі стійкою втратою працездатності , 2 954,00 грн. моральної шкоди. Стягнуто з військової частини А-3336 на користь С. 97 046 (дев’яносто сім тисяч) грн.. 46 коп. у відшкодування моральної шкоди. В решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Моторного (транспортного) страхового бюро України на користь держави 1968,80грн судового збору. Стягнуто з військової частини А-3336 на користь держави 1455,69грн судового збору.

    Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 28.02.2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

    З аналізу справ, надісланих для проведення узагальнення, в яких мало місце вирішення питання про стягнення моральної шкоди, спричиненої внаслідок ДТП, слідує, що вцілому при оцінці моральної шкоди, спричиненої потерпілим, суди належним чином оцінюють ступінь їх немайнових втрат, визначають розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди та наводять в рішенні відповідні мотиви.

    У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання виходять з такого розміру мінімальної заробітної плати чи
    неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

    Застосування норм ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за порушення грошового зобов’язання у спорах що виникають із договорів страхування, а також норм Закону України «Про захист прав споживачів».

    В ст. 979 ЦК встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний виплатити страхувальникові грошову суму (страхову виплату).

    Відповідно до положень ст. 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов’язання настає коли боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

    Правильними є висновки судів щодо необхідності застосування ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за порушення грошового зобов’язання у спорах, що виникають з договорів страхування. Оскільки зобов’язання страховиків у разі настання страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов’язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, зокрема сплата суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми (аналіз ВСУ від 30 червня 2011 р. судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування).

    Проценти річних, так само як і інфляційні втрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов’язання і на відміну від пені не є санкцією за порушення грошового зобов’язання, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процентів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та три проценти річних є наслідком невиконання грошового зобов’язання.

    Виходячи з надісланих судами першої інстанції для вивчення та проведення аналізу даної категорії справ вбачається, що в кожному конкретному позові, суди встановивши прострочення виплати страхового відшкодування та посилаючись на зазначені норми матеріального права, приходять до висновку про доцільність стягнення інфляційних нарахувань на суму боргу та трьох відсотків річних, які є наслідком невиконання грошового зобов’язання.

    Висновки судів щодо необхідності застосування ст. 625 ЦК України щодо відповідальності за порушення грошового зобов’язання у спорах, що виникають з договорів страхування є правильними та підтверджується судовою практикою ВСУ (постанова ВСУ від 6 червня 2012 р. у справі № 6-49цс12).

    Так, можливо привести такі приклади:

  • У справі за позовом П. до ПрАТ «Акціонерна страхова компанія «Омега» за участю третьої особи ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» про стягнення суми страхового відшкодування, рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 28.03.2016 року було задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача за прострочення виконання грошового зобов’язання інфляційні втрати та 3% річних.
  • Вказана справа в апеляційному порядку не переглядалися.

    Застосовуючи норму ч. 2 ст. 625 ЦК України слід пам’ятати, що оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, яке визначене договором.

  • Про обґрунтованість стягнення 3% річних, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України у справіза позовом К. до ПрАТ «Страхова група «ТАС» про стягнення суми страхового відшкодування, пені, трьох відсотків річних, витрат на оплату евакуатора та проведення експертного висновку в своєму рішенні від 21 березня 2016 року дійшов Київський районний суд м. Полтави.
  • Так за висновком суду, оскільки ПрАТ «Страхова група ТАС» прострочило зобов’язання перед позивачем з виплати страхового відшкодування, що є грошовим зобов’язанням, тому на користь позивача підлягають стягненню сума пені та суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, а позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

    Таке рішення суду було скасоване рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 05 травня 2016 року. Підставою скасування стало не застосування судом першої інстанції у спірних правовідносинах положень п. 36.2. ст. 36 ЗУ «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Як наслідок судом апеляційної інстанції було зроблено перерахунок сум, які підлягали сплаті, у зв’язку з простроченням грошового зобов’язання. Висновок суду першої інстанції про наявність підстав для застосування передбаченої законом відповідальності (пеня та 3% річних)залишився незмінним.

    Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду Полтавської області від 05 травня 2016 року залишено без змін.

    Відмова страховика у здійсненні страхової виплати за договором страхування.

    Стаття 991 ЦК України та ст.26 Закону України «Про страхування» встановлюють перелік підстав для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування. Викладений у цих статтях перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

    Таким чином договором страхування може бути передбачено додаткову, крім встановлених законом, підставу відмови страховика у виплаті страхового відшкодування. Основне, щоб ця підстава не суперечила закону і страхувальник погодився з такою умовою договору, підписавши його.

    Відповідно до ст. 991 ЦК України, ст. 26 Закону України «Про страхування» страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:

  • навмисних дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку, крім дій, пов’язаних із виконанням ними громадянського чи службового обов’язку, вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації;
  • вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;
  • подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку;
  • одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;
  • несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;
  • наявності інших підстав, встановлених законом.
  • Рішення про відмову у здійсненні страхової виплати приймається страховиком у строк, не більший за передбачений договором і правилами страхування, та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Така відмова може бути оскаржена в судовому порядку.

    З наданих матеріалів для узагальнення вбачається, що на практиці у місцевих судів Полтавської області виникають питання стосовно застосування вимог п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК України щодо неповідомлення страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором, і створення йому таким чином перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків. Наслідком невиконання страхувальником цього обов’язку є відмова страховика від здійснення страхової виплати відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК України.

    Необхідно враховувати, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку.

    Згідно з законом на страхувальника покладено обов’язок повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором, правове значення має повідомлення страховика про настання страхового випадку у строк, який дає страховику можливість дослідити обставини справи та дійти висновку про визнання його страховим випадком чи відмову в цьому.

    Як приклад можна навести цивільну справу за позовом Н. до Ш., ПАТ «Українська охоронно-страхова компанія» про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП, стягнення страхового відшкодування. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 14 листопада 2016 року апеляційну скаргу Н. — задоволено, ухвалено нове рішення, яким рішення Кременчуцького районного суду від 11 травня 2016 року — скасовано.

    Як вбачалося з матеріалів справи, 05.10.2014 року в с. Омельник Кременчуцького району сталася дорожньо-транспортна пригода з участю автомобіля ЗАЗ-110307 під керуванням водія Ш. та автомобіля «ВУБ-ОЗ» під керуванням водія Н. Внаслідок ДТП автомобілі отримали механічні пошкодження. За даним фактом було відкрите кримінальне провадження, яке 21.11.2014 року було закрите, а матеріали стосовно водіїв Ш. та Н. направлені ВДАІ для вирішення питання про притягнення їх до адміністративної відповідальності.

    Постановою судді Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08.12.2014 року Ш. визнаний винним в скоєнні ДТП і на нього накладено стягнення у виді штрафу в сумі 425 грн. Справа відносно Н.. 18.05.2015 року закрита за відсутністю складу адміністративного правопорушення.

    Цивільно-правова відповідальність Ш. була застрахована у ПрАТ «Українська охоронно-страхова компанія».

    Відмовляючи позивачу в позові місцевий суд зазначив, що позовні вимоги в частині визначення розміру завданої шкоди в результаті ДТП є недоведеними та необґрунтованими.

    Колегія суддів не погодилась з таким висновком суду першої інстанції.

    Суд першої інстанції вказав у своєму рішенні, що позовні вимоги Н. в частині визначення розміру завданої шкоди в результаті ДТП є недоведеними та необґрунтованими, але даний висновок суперечить доказам, які були надані суду сторонами.

    Колегія суддів, надавши оцінку наданим доказам, прийшла до висновку, що позивач Н. надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що в результаті ДТП його автомобіль отримав механічні пошкодження і розмір матеріальної шкоди завданої йому становить 107 309 грн. 08 коп. Ненадання позивачем доказів про фактичні витрати на проведення ремонту,

    при частковому відновленні автомобіля, не були підставою для відмови в стягненні матеріальної шкоди.

    Іншою підставою для відмови позивачу в стягненні страхового відшкодування із страхової компанії місцевий суд зазначив порушення позивачем порядку подачі заяви про страхове відшкодування.

    Заяву Н. про настання страхового випадку страхова компанія отримала 03 квітня 2014 року.

    Колегія суддів прийшла до висновку, що відповідач ПрАТ «Українська охоронно-страхова компанія» не спростувала доводи позивача, що він в межах року звернувся до компанії із заявою про виплату страхового відшкодування.

    За таких обставин, рішення місцевого суду від 11 травня 2016 року та додаткове рішення від 28 липня 2016 року підлягали скасуванню, з ухваленням нового рішення, яким позов Н.. задоволено. Стягнуто з Ш. на його користь матеріальну шкоду в сумі 58 309 грн.08 коп. Стягнуто з ПрАТ «Українська охоронно-страхова компанія» на користь позивача 40000 грн. та вирішено питання щодо стягнення судового збору з відповідачів.

    Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року у відкритті касаційного провадження — відмовлено.

    Сам факт порушення страхувальником визначеного договором страхування строку подання документів, що стосуються страхового випадку, за наявності факту своєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку не може бути підставою для відмови від здійснення страхової виплати.

    За змістом ч. 1 ст. 991 ЦК та ч. 1 ст. 26 Закону України «Про страхування» страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала. Отже, якщо суд уже вирішив питання щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок ДТП винною особою, то під час розгляду справи про відшкодування такої шкоди за рахунок страховика суд має з’ясувати, чи виконане таке рішення, тобто чи одержав потерпілий відшкодування збитків від винної особи.

    Слід враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 991 ЦК договором страхування можуть бути передбачені також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону.

    З цього приводу необхідно зазначити таке. У ст. 979 ЦК, ст. 16 ЗУ «Про страхування» роз’яснено, що за договором страхування страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

    Тобто, виходячи зі змісту цих норм, можна зробити висновок, що коли виникає страховий випадок, страховик зобов’язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору є підставою для відмови лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатися, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись окремо у кожному випадку.

    Наприклад, Крюківським районним судом м. Кременчука Полтавської області розглянуто справу за позовом П. до ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» в особі Полтавського обласного управління про стягнення суми страхового відшкодування в розмірі 19850 грн., тобто різниці між фактичною вартістю відновленого ремонту транспортного засобу після ДТП, виконаного ФОП З., та сплачених страховиком коштів. Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 03.08.2016 року відмовлено у задоволенні позову П. з підстав, що відповідно до положень Закону після ДТП за замовленням страхової компанії суб’єктом оціночної діяльності було складено розрахунок розміру збитків, і зазначена в ньому сума була виплачена П. Разом з тим експертне авто-товарознавче дослідження, виконане за замовленням позивача, і яким обґрунтовані позовні вимоги, було проведено з порушенням п.34.2 ст.34 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» без повідомлення та без участі представника страхової компанії.

    Зокрема, несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі може бути підставою для відмови від страхового відшкодування, лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком, тобто якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могло вплинути на його обов’язок виплатити страхове відшкодування.

    Інші приклади безпідставної відмови у виплаті страхового відшкодування:

  • В січні 2017 року позивач Ж. звернувся в суд з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю СК «Кредо» про стягненнястраховоговідшкодування, мотивуючи його тим, що 02.09.2016 року між ним та ТОВ СК «Кредо» було укладено договір добровільного страхуванняPLOKNS-16828PE.Предметом страхування були його майнові інтереси, пов’язані із життям, здоров’ям та працездатністю застрахованої особи. 18.09.2016 року стався страховий випадок, а саме: він отримав перелом 2-х ребер внаслідок падіння в ванній за місцем його проживання, про що 19.09.2016 року було повідомлено Товариство з додатковою відповідальністю страхову компанію «Кредо». 23.09.2016 року він надав страховій компанії необхідний пакет документів, що необхідний для виплати страхового відшкодування. Проте 29.11.2016 року ТДВ СК «Кредо» винесено рішення про відмову у виплатістраховоговідшкодування. В зв’язку з цим просив суд стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю страхова компанія «Кредо» на його користь страхове відшкодування в сумі 20 000 грн.
  • Вирішуючи спір, судом було встановлено, що 02.09.2016 року між Товариством з додатковою відповідальністю СК «Кредо» та Ж., 27.05.1981 року дійсно був укладений договір (поліс) добровільного страхування від нещасних випадків № PLOKNS- 2816828РЕ, за умовами якого позивач застрахував свої майнові інтереси, що не суперечить законодавству України, пов’язані з життям, здоров’ям та дієздатністю застрахованої особи на суму 250 000 грн.

    Крім того, судом встановлено, що 18.09.2016 року у позивача стався страховий випадок, а саме перелом 2-х ребер внаслідок падіння в ванній кімнаті за місцем проживання у м. Полтаві по Пушкіна, та позивач 19.09.2016 року повідомив відповідача про настання страхового випадку.

    Відмовляючи Ж. у виплаті страхового відшкодування ТОВ СК «Кредо» послалося на п.4.1.4 умов страхування до договору, який передбачає, що причиною для відмови страховика у здійсненні страхової виплати є, зокрема створення страховику перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

    Однак, суд першої інстанції вважав таку відмову безпідставною, з огляду на те що 23.09.2016 року позивач надав відповідачу документи, що підтверджували факт настання страхового випадку, а саме: довідку№219 від 22.09.2016 року, видану 1-ю міською клінічною лікарнею, листок непрацездатності серії АДЕ №512607 від 26.09.2016 року, медичну картку амбулаторного хворого та довідку №15772, видану травмпунктом 1-ї МКЛ м. Полтави, які є достатніми для здійснення страхової виплати.

    За вказаних обставин рішенням Київського районного суду м. Полтави від 21 березня 2017 року позовні вимоги Ж. до Товариства з додатковою відповідальністю страхова компанія «Кредо» про стягнення страхового відшкодування були задоволенні в повному обсязі.

  • У справі №524/499/17-ц за позовом М. до ПАТ «СК»ПЗУ Україна» про стягнення страхового відшкодування суд рішенням від 12.04.2017 року задовольнив вимоги позивача та стягнув з відповідача витрати на лікування у розмірі 3985,40 грн. Ухвалюючи рішення, суд виходив з того, що між ПАТ «СК»ПЗУ Україна» та третьою особоюП. як власником автомобіля, який керував ним під часДТП,було укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У результатіДТП,винним у скоєнні якого визнано П., позивач отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, з приводу чого проходив лікування. Витрачені на лікування кошти відповідач виплатити відмовився, у зв’язку з чим на підставі п. 4.1 ст. 24 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» були стягнуті судом на користь позивача. Рішення суду не оскаржувалося та набрало законної сили (рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 12.04.2017 року).
  • Слід також враховувати, що закон пов’язує обов’язок страховика здійснити відшкодування саме зі страховим випадком, а не з наданням певних доказів страхувальником. Зокрема, відсутність певної довідки не є підставою для часткового відшкодування чи відмови у ньому.

    Відшкодування збитків в порядку регресу та суброгації.

    Відповідно до цивільного законодавства шкода, завдана майну та особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відшкодування шкоди потерпілому можливе у двох випадках: 1) внаслідок невиконання контрагентом потерпілого своїх договірних зобов’язань; 2) внаслідок дій особи, що не пов’язана з потерпілим будь-якими договірними відносинами (деліктна відповідальність).

    Якщо дії третьої особи, якими страхувальнику спричинені збитки, є страховим випадком, то у такого потерпілого (страхувальника за договором страхування) є дві можливості відшкодування шкоди: за рахунок безпосереднього заподіювана шкоди; за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування. Право вибору належить самому потерпілому.

    Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. При суброгації нового зобов’язання із відшкодування збитків не виникає — відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.

    І регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону — ст. 993 ЦК та ст. 27 ЗУ «Про страхування».

    Проте між зазначеними поняттями існують відмінності. За суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов’язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

    Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК встановлений особливий правовий режим.

    Регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. При суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі — з моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування, тобто зазнав збитків.

    Чинне цивільне законодавство не містить визначення терміну «суброгація», таке поняття у страхуванні застосовується лише в Кодексі торговельного мореплавства (ст. 269), де також обумовлюється перехід прав до страховика за договором морського страхування на застраховане майно.

    Наведемо приклади справ, які розглядалися в порядку регресу та субрагації.

  • Так, до Машівського районного суду Полтавської області звернулося ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» до К. про відшкодування шкоди в порядку регресу.
  • У позовній заяві позивач посилався на те, що 17.03.2014р. між ним та відповідачем було укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, за умовами якого застраховано цивільну відповідальність відповідача при експлуатації автомобіля ВАЗ. 03 грудня 2014 року відповідач керував вказаним автомобілем по вулиці Молодіжній в с. Павлівка Машівського району, де в порушення п.12.1 ПДР здійснив наїзд на автомобіль Ніссан — водій П., який був припаркований на узбіччі. При цьому, відповідач перебував в стані алкогольного сп’яніння та залишив місце пригоди. За постановою Машівського районного суду від 18.12.2014р. він визнаний винним у вчиненні вказаних правопорушень. За зверненням водія П. про відшкодування йому збитків, позивачем було виплачено страхове відшкодування в розмірі 16719, 91 грн. Таким чином, позивач отримав право регресу до відповідача, оскільки він на час ДТП перебував в стані алкогольного сп’яніння та залишив місце пригоди. У зв’язку з наведеним позивач просив стягнути з відповідача сплачене страхове відшкодування.

    Врахувавши обставини справи та норми Закону, що надають позивачу право на відшкодування сплачених витрат в порядку регресу, Машівський районний суд Полтавської області в своєму рішенні від 26 травня 2016 року прийшов до висновку про обґрунтованість позову та його задоволення.

    Вказаний висновок ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду України у справі № 6-2598цс 15 від 23.03.2016р.

    Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України, шкода завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода,завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.

    За ст. 1191 цього Кодексу, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

    Відповідно до пп. «а», «в» п.38.1.1 ст. 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо — транспортну пригоду, якщо він керував транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції та якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди.

    У вказаній статті Закону, наведено перелік і інших підстав звернення страховика з регресним позовом.

    1. Як приклад відшкодування шкоди в порядку суброгації можна навести справу за позовом ПАТ СК «Страхова компанія «Українська страхова група», третя особа без самостійних вимог на стороні позивача Г. до Г. про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП.
    2. ПАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» свій позов мотивувала тим, що 03.05.2013 року з вини відповідача в м. Києві сталася ДТП за участю транспортного засобу «Фольксваген», під керуванням Г. та транспортного засобу «Лексус» під керуванням Г. Транспортні засоби отримали механічні пошкодження. Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 30.05.2013 року відповідач Г. визнаний винним в порушенні п. 2.3 «б», 10.1, 10.09, 2.5, 2.9 «в» Правил дорожнього руху. Позивач відповідно до умов договору добровільного страхування наземного транспорту № 28-0199-13-00205 та за заявою водія Г. про настання страхового випадку сплатила останній грошові кошти в розмірі 22 150,13 грн., а тому просила стягнути з відповідача вищезазначену матеріальну шкоду.

      Заочним рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 01 липня 2016 року вказаний позов був задоволений повністю.

      Так в даному рішенні, суд першої інстанції врахувавши норми ст. 27 ЗУ «Про страхування» та ст. 993 ЦК України, якими передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки, прийшов до вірно висновку, що у позивача виникло право вимоги до відповідача в межах виплаченого страхового відшкодування в порядку суброгації.

      Розглядаючи такі справи, суди мають встановлювати не лише факти здійснення виплати страхового відшкодування, але й те, чи була застрахована цивільно-правова відповідальність осіб, винних у заподіянні збитків, до яких заявлено позов та в якому розмірі.

      У порядку суброгації страховик може стягнути із заподіювана шкоди лише ту суму, яку він сам виплатить страхувальнику. Тому, якщо страхове відшкодування лише частково погашає спричинені потерпілому збитки, то до заподіювача шкоди є можливість пред’явлення двох вимог: перша — вимога страховика в розмірі виплаченого потерпілому страхового відшкодування, друга вимога — потерпілого в розмірі тієї частини завданої шкоди, яка не була покрита страховим відшкодуванням. Заподіювач шкоди може висувати проти страховика лише ті вимоги (заперечення), які він має до потерпілої особи.

      При суброгації до страховика переходить лише частина вимоги страхувальника до заподіювача шкоди, яка дорівнює розміру страхового відшкодування. Таким чином, розмір страхового відшкодування має визначатися за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не вправі вимагати від заподіювана шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику з порушенням умов договору страхування. Якщо розрахунок здійснювався за іншими правилами, ніж зазначено в договорі страхування, то при визначенні розміру вимоги страховика, який підлягає задоволенню, до заподіювана шкоди із суми, виплаченої страховиком страхувальнику, виключається виплата, не передбачена договором.

      Слід зазначити, що у порядку суброгації страховик не має права вимагати відшкодування вартості експертизи у зв’язку з тим, що такі витрати страховика не є страховим відшкодуванням, а спрямовані на визначення розміру збитків. Ці витрати належать до звичайної господарської діяльності страховика і не підлягають стягненню з особи, яка відповідальна за спричинену шкоду.

      Крім того, особа, відповідальна за збитки, відшкодовані у результаті страхування, не відповідає за прострочення, яке допустив страховик. Таким чином, страхувальник не має права вимагати від особи, відповідальної за шкоду, сплати процентів за прострочення страховика, який несвоєчасно виплатив відшкодування. Тому таке право не може перейти в порядок суброгації. Проценти виплачуються страховиком через несвоєчасне виконання ним власного зобов’язання перед страхувальником і не можуть бути стягнуті у порядку суброгації.

      Слід також зазначити, що оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов’язанні, та, враховуючи, що відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, відповідно, при укладенні договору особистого страхування у страховика немає правових підстав для стягнення виплаченого страхувальнику (вигодонабувачу) страхової виплати у порядку суброгації. Тобто суброгація може застосовуватися лише до майнового страхування.

      В ході проведеного узагальнення було встановлено, що суддями місцевого суду плутаються поняття регрес та суброгація, при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика доволі часто не розрізняють ці поняття.

      З метою недопущення таких помилок, суддям місцевих судів при визначенні спірних правовідносин, що виникають з даної категорії справ слід звертати увагу на закон який їх регулюю та пам’ятати, що у випадку суброгації відбувається лише перехід права вимоги відшкодування завданих збитків (заміна активного суб’єкта). У випадку регресу одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

      Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що розглядаючи справи даної категорії місцеві суди Полтавської області дотримуються вимог матеріального та процесуального законодавства, ретельно вивчають матеріали справ, всебічно, повно і об’єктивно досліджують обставини справи, ухвалюючи кінцеве рішення у справі, про що свідчить наявність невеликої кількості скасованих рішення.

      Судова палата у цивільних справах

      Апеляційного суду Полтавської області

      Виконавець: суддя Панченко О.О.

    Закрыть меню